Дитина і війна

Останні кілька днів наш простір заполонили шокуючі та болючі повідомлення про звірства у містечках Київської області.

У таких умовах перед батьками постало питання: чи показувати дітям ці фото чи повністю убезпечити від такої інформації? Це дуже складне питання, для вирішення якого варто враховувати багато аспектів: на якій території та в яких умовах зараз перебуває дитина і родина (питання безпеки); наскільки ресурсними і стійкими є дорослі, що оточують дитину; емоційним стан дитини у минулому і зараз та інші.

Також важливими є питання: Яка мета показу таких фото? Для чого це мені і моїй дитині? Фото принесуть більше шкоди чи користі для моєї дитини?

Повністю обмежити дитину від сучасних реалій неможливо. Але будь-яка інформація має бути дозовано і відповідати віку дитини. Не всі дорослі можуть витримувати таку реальність, а дитяча психіка тим більше, адже вона ще тільки формується.

Діти більше орієнтуються на наше сприйняття інформації, на нашу реакцію та інтерпретацію подій. Тому і дітям, і дорослим корисніше буде не щоденний кількагодинний перегляд новин чи фото, а відреагування та вивільнення накопичених емоцій та переживань, які ми відчуваємо відповідно до цих новин. Що це може бути? Поплакати, посумувати за загиблими; помолитися, поставити свічку; взяти участь у наданні посильної допомоги дітям і дорослим, яким вдалося вижити; малювати малюнки чи грати в ігри, щоб дитина могла виразити свій біль, сум, страх, злість.

Справа у тому, що коли ми просто переглядаємо фото – ми є пасивним споживачем, який безсилий, ні на що не впливає і не контролює реальність. Коли ж ми якось реагуємо і додаємо активності, то це дозволяє отримати хоча б частковий контроль над ситуацією. Так, не в наших силах зупинити війну чи зменшити кількість загиблих. Але ми можемо вкладати маленьку часточку у спільну перемогу. Кожен допомагає тим, чим може і на що є сили. І дитина, і дорослі.

Обговорюйте та відповідайте на запитання дитини про війну, якщо вона цікавиться і запитує. Якщо ж дитина зовсім не цікавиться війною – не засуджуйте і не присоромлюйте. Це не ознака відсутності патріотизму чи черствості. Це спосіб дитини захиститися від травмуючих подій та вберегти свою психіку.

Також важливо турбуватися про свій емоційний стан та ресурс, адже для дитячого спокою є важливою доросла фігура, яка поряд. Для дитини важливо відчувати цю підтримку і можливість звернутися за допомогою. «Так, мама чи тато теж люди. Вони можуть плакати, співчувати, злитися, радіти. Їм іноді буває страшно, але вони знають, як з цим справлятися. Я можу на них опиратися. Ми разом подолаємо негаразди».

У будь-якому випадку, вибір розповідати чи обмежувати завжди залишається за близькими дорослими.

Щиро вірю, що кожен з нас зважуватиме свій вибір. Вибір, який буде доречним в кожній конкретній ситуації.

Автор: психолог ініціативи Наталія Коваль