Звідки береться заборона бути видимим
Гадаю, люди, які зростали у токсичній атмосфері, швидко впізнають себе колишнього, а можливо й в чомусь – теперішнього. Або ж зустрічали таких людей у житті.
Це ті, хто:
– дуже старається “жити правильно”.
– часто мовчазні, або дуже тихі
– беруть на себе багато, але майже нічого не просять натомість.
– вони ніби не займають місця.
– вибачаються просто за свою присутність.
– поступаються іншим навіть там, де насправді їм боляче або не підходить.
І парадокс в тому, що така людина розумна, талановита, цікава, але в момент всередині ніби щось різко тисне на гальмо, мовляв: “краще не привертати увагу”.
В житті це проявляється коли наприклад, людина довго формулює повідомлення, щоб не здатися “занадтою”, воліє не говорити, що думає, бо раптом хтось щось погане подумає. Замість того, щоб сказати “мені не ок”, усміхається і терпить. А коли її хвалять – ніяковіє і хоче чим швидше перевести тему.
Звідки це береться?
Дуже часто – з дитинства.
З того дитинства, де бути помітним, проявлятися, щось хотіти або (не приведи Господи) не погоджуватись – було небезпечно.
Де прояв карався або ігнорувався дорослими.
Де за емоції соромили, за ініціативу критикували, успіх знецінювали або не помічали, а за помилки принижували.
А інколи, – де значимі дорослі були непередбачувані, і дитина ніколи не знала, якою буде реакція: нормальною чи руйнівною.
Тоді, Вона дуже швидко навчилася – “не світитися”, щоб не потрапити під удар. І психіка, формуючись, робить абсолютно логічний висновок: бути поміченим = ризик.
А вже в дорослому віці ця стара навичка може проявлятися як: страх, сором, ніяковість, або навіть тілесне відчуття “хочу зменшитися чи зникнути”, коли на тебе дивляться, чи коли тебе помічають.
Ніби ти опиняєшся під прожектором.
Ніби зараз оцінять і винесуть вирок.
Ніби зараз скажуть щось, від чого стане соромно.
Це не “характер”. Це завчена навичка виживання, яка колись допомагала. З часом, коли небезпека минула, вона просто залишилася – і продовжує керувати життям, вже дорослої сформованої людини.
🤍 Хороша новина в тому, що це не вирок – це навичка, яку можна поступово переписувати.
