Коли поламані базові налаштування: як наше токсичне дитинство впливає на нас.
В дитинстві ми сприймаємо себе і світ навколо очима наших батьків. Їхні дії, слова, ставлення до нас глибоко западають в душу, залишаючи слід на все подальше життя, і в великій мірі визначають, якою людиною ми стаємо. Але як саме здійснюється цей вплив?
Дозвольте розказати трохи про те, як формується наша особистість. У всіх нас є базові потреби, без задоволення яких ми не можемо бути щасливими. Від того, як вони задовольнялися в дитинстві, залежать наші фундаментальні переконання про себе і про світ навколо. Це і є наш світогляд, наша картина світу, згідно якої ми живемо.
Отож, які ж ці базові потреби та переконання, пов`язані з ними? Та як саме токсичні батьки впливають на них?
✔️ Потреба у фізичній безпеці, тобто їжі, воді, даху над головою, тілесній цілісності і неушкодженості.
Ця потреба формує переконання: «я маю право на життя»; «я маю право на фізичну безпеку», «моє тіло і здоров`я цінне», «світ навколо безпечний».
Навіть, коли ми мали в дитинстві їжу, одяг, теплий дім, але нас систематично шарпали, штовхали, трясли, били, або вчиняли сексуальне насилля (навіть, якщо це був лише один раз), ця потреба у нас була порушена. В результаті ми росли в постійному стресі, відчували тривогу і безсилля. Виростаючи, ми продовжуємо сприймати світ, як незатишне та небезпечне місце. Система мозку, яка відповідає за розпізнавання небезпеки, ламається. Тому навіть нейтральний стимул ми можемо сприйняти, як загрозу, що стане тригером для вибуху неконтрольованого гніву. Або ж, навпаки, перед лицем реальної загрози ми заціпеніємо, відчуваючи себе абсолютно неспроможними вчинити спротив (завчена безпорадність, пам`ятаєте?).
Тим, хто зазнавав в дитинстві насилля, важче, ніж іншим людям, переносити життєві труднощі. Вони більш вразливі до розвитку різного роду психічних розладів, таких як депресія, панічні атаки, ОКР та інші. Адже це травма, яка залишається на все життя.
✔️ Потреба в любові, турботі, прийнятті.
Ця потреба формує наше ставлення до себе та переконання: «я цінний (-а), важливий (-а), потрібний (-а)», «я маю право бути», «я хороший (-а)», «мене можна любити». Нам дуже важливо відчувати, що нас люблять і приймають такими, якими ми є. Це формує відчуття самоповаги та власної цінності.
Буває, що батьки дбають про всі наші тілесні потреби, ми нагодовані і вбрані, нас не б`ють, але і любові та емоційного тепла немає, нас критикують, висміюють чи принижують, або попросту ігнорують.
Тоді ми не відчуваємо себе цінними, важливими, сприймаємо любов батьків як щось, що потрібно заслужити (а не те, що належить нам по праву, просто за те, що ми є). І виростаючи, ми не відчуваємо себе достатньо хорошими, достойними любові, не приймаємо себе такими, якими ми є. Ми маємо низький рівень самоповаги, а наша самооцінка сильно залежить від схвалення оточуючих. Ми стараємося догодити іншим, всім сподобатися, щоб заслужити їхню любов.
✔️ Потреба в прив`язаності.
Приходячи в цей світ, ми не можемо вижити самі, а потребуємо опіки, догляду з боку дорослих. Тому ми змалечку ‘запрограмовані” на прив`язаність до людини, яка про нас дбає. Найчастіше саме мама проводить з нами найбільше часу, і саме вона стає основною фігурою прив`язаності для нас. Коли мама поруч, чуйна до наших потреб, добре розуміє, чого ми хочемо, і адекватно реагує на це, в нас формується довіра до світу і до людей, що виливається в переконання: «я можу довіряти світу і людям», «стосунки – це безпечно», «близькість приносить задоволення». В цьому випадку з мамою формується надійна прив`язаність, що потім є основою для наших стосунків з іншими людьми.
Якщо ж мама ігнорує наші потреби, не зчитує достатньо добре наші сигнали, або ж довго відсутня з будь-яких причин, наша прив`язаність із нею ненадійна. Тоді ми відчуваємо тривогу і сум, боїмося світу навколо, і не знаємо, кому довіряти. А в майбутньому це відображається на наших стосунках з іншими людьми: ми або уникаємо близькості, робимося емоційно холодними, відстороненими; або ж, навпаки, панічно боїмося цю близькість втратити, надмірно «приклеюємося» до іншої людини, не даючи їй простору. І перша, і друга стратегія, зрештою, руйнують наші стосунки.
✔️ Потреба автономії.
Це потреба на повагу до наших бажань/небажань, речей, думок, простоту, таємниць, емоцій. Ця потреба окреслює межі особистості, і формує переконання: «я маю право на свої бажання, думки, емоції», «я маю право на свій власний простір».
Токсичні батьки завжди грубо порушують наші кордони, оскільки розглядають нас, як своє власне продовження. Тому виростаючи, ми не вміємо захищати власних меж, боїмося сказати «ні», дозволяємо іншим нас ранити, маніпулювати нами чи експлуатувати. Ми можемо навіть не усвідомлювати наших потреб та емоцій, бути нездатними відрізнити наших справжніх бажань, від бажань, нав`язаних батьками, відчувати провину, коли діємо у згоді з своїм баченням, а не робимо те, чого очікують від нас батьки. Не відчуваючи достатньо власних кордонів, ми не відчуваємо також кордонів інших, через що стаємо схильними потрапляти у співзалежні стосунки.
✔️ Потреба в реалістичних межах і дисципліні.
Окрім відчуття любові, турботи та емоційного тепла, в дитинстві нам важливо мати чіткі зрозумілі межі дозволеного, знати, що є чіткі сімейні правила. Нам потрібні зрілі батьки, які здатні скерувати і повести за собою. Це дає відчуття безпеки. А також таким ми вчимося відтерміновувати свої бажання (тобто, робити те, що треба для досягнення мети, а не що хочеться прямо зараз), що є обов’язковою умовою успіху в дорослому житті. Так формуються переконання: «я можу себе організувати», «я можу взяти на себе відповідальність», «я можу справитися».
В токсичних сім`ях ці межі або надмірно жорсткі (з неодмінним покаранням за їх порушення), або їх немає зовсім (наприклад, правила залежать від настрою батьків). В результаті, виростаючи, ми або не вміємо себе зорганізувати, уникаємо відповідальності, відчуваючи себе «невдахою», «нереалізованим». Або ж, навпаки, вимагаємо занадто багато від себе, постійно заганяючи себе в жорсткі рамки, що, зрештою, приводить до вигорання.
✔️ Потреба в визнанні, самовираженні, творчості, спонтанності.
В дитинстві нам важливо бачити захоплення та радість в очах батьків. Коли ми робимо свій перший крок, кажемо перше слово, чи малюємо свої перші каракулі. Ми потребуємо відчувати, що те, що ми робимо, наші маленькі досягнення,є цінними для батьків. Це дає переконання: «я маю право на самовираження, і не боюся заявляти про себе», «я не боюся мріяти і ставити цілі», «я нормально сприймаю критику, але не залежу цілком від думки інших».
У токсичних сім`ях замість визнання, ми стикаємося з постійною критикою або байдужістю. Формується відчуття, що «що би я не робив(-ла), цього не буде достатньо». Як наслідок, ми вважаємо себе ні на що не здатними, ми боїмося розкривати свій потенціал і ставити собі амбітні цілі. А якщо таки наважуємося, то нас з`їдає перфекціонізм та синдром самозванця. І ми не можемо справді насолоджуватися ні своєю роботою, ні власними успіхами (які ми завжди знецінюємо).
Звичайно, всі батьки неідеальні, як і світ навколо, тому неможливо постійно повністю задовольняти всі потреби дитини. Але якщо дитини знає, що її люблять і приймають, такою, як вона є, що батьки поруч і готові її захистити, вона наповнюється здатністю бути щасливою, справлятися з викликами дорослого життя. А інакше, створюється постійне відчуття нестачі, внутрішня пустка, яку ми намагаємося заповнити впродовж всього нашого подальшого життя.
Авторка: психологиня Анастасія Ковальчук.
