Ефект “Снігової королеви”
З новим ранком, друзі!
Пригадуєте ту казочку? Там, в одному з епізодів, Каю треба було скласти слово з льодяних був. Але він забув, яке то має бути слово.
У стані постійної тривожності й невизначеності забувати – це не хвороба, а один із захисних механізмів психіки, щоб уберегти нас від цих самих хвороб. Головне – не пропустити той момент, коли це стане симптомом.
Зараз ми забули про звичний розпорядок свого дня. Забуваємо, що раніше в цей час варили яблучне повидло і зустрічалися після роботи пообійматися і поділитися рецептами.
Забуваємо, що ми раніше творили, про що мріяли, чого досягли.
Забуваємо про те, які сили вклала в нас природа від самого народження.
Для мене це нерозгадана загадка – як може телятко, яке щойно народилося, встати на ноги?
Як може з маленького горіха вирости ціле величезне дерево?
Як може квітка на тоненькому стеблі видертися на найвищу вершину?
Як може ніжний підсніжник пробити мерзлу крицю?
Може, хтось напише мені цю відповідь?
Ці приклади показує нам природа, щоб ми зрозуміли, яка у нас всередині сила. Щоб ми про це не забували у найтяжчі часи.
І коли проходите повз кремезне дерево, згадайте, що такий стовбур всередині себе ви маєте також. Що маєте насіння любові, мудрості, надії, віри, поваги, працелюбства.
Дивітися на природу, відтворювати у своїй пам’яті дорогі моменти, прості життєві події, досягнення. Як це відбувалося? Що тоді допомагало? Що тримало на плаву?
Надихатися, мотивуватися людьми, які діють.
Освіжати свою пам’ять, як освіжає дощ виснажену спекою квітку.
Ми малюємо пам’ять як квітку. Бо вона – наша внутрішня квітка.
Авторка: психологиня Тетяна Вишко.
