Наслідком токсичного дитинства часто є те, що ми не в контакті з власними емоціями та потребами, не в контакті з собою. А відповідно, не вміємо бути в контакті з іншими, не вміємо вчасно сказати про свої бажання і почуття, і тоді замість чесної комунікації починаються ігри.
Найвідоміша модель психосоціальних ігор належить Стівену Карпману. За його моделлю взаємодія відбувається за трьома наступними ролями, про які ви вже, думаю, чули: рятівник, переслідувач, жертва. Розглянемо їх детальніше.
Рятівник («Дозвольте мені допомогти»).
Це тіньовий аспект образа матері в нас. Ці люди звикли «причиняти добро». Вони постійно втручаються від імені жертви, намагаючись врятувати її від переслідувача, і не усвідомлюють, що своєю поведінкою допомагають жертві залишатися в інфантильній залежній позиції.
Рятівник – це класична співзалежна особа, яка прагне бути корисною, щоб відчути власну цінність, потрібність. Як правило, рятівники росли в сім`ях, де їхні потреби заперечувалися, не враховувалися, на них звертали увагу, лише коли вони були корисними. І тепер вони роблять те, що вміють, – стараються бути корисними. Найбільший страх рятівника – залишитися самому, і тому вони всіляко намагаються посилити залежність жертви від них, бо вірять, що поки вони потрібні, їх не покинуть.
Про них ніхто ніколи не дбав, і вони не навчилися дбати про себе, та все ж, всередині потаємно надіються, що якщо вони будуть достатньо довго дбати про інших, то і інші, рано чи пізно, подбають про них. Тому рано чи пізно рятівник починає відчувати себе «мучеником», він вважає себе використаним і зрадженим, бо ніколи не отримує очікуваної віддачі і вдячності зі сторони жертви.
Чим відрізняється справжня допомога від «спричиняння добра»? Справжні помічники діють без очікування на взаємність, вони заохочують відповідальність іншої особи, а не розвивають залежність. Вони вважають, що кожен має право на власні помилки (і уроки, внаслідок цих помилок). А також вірять, що інший має усе необхідне, щоб пережити труднощі життя.
Переслідувач («Це твоя провина»).
Це тіньовий аспект фігури батька в нас. Вони домінують та контролюють, звинувачують жертву і критикують рятівника. Поводяться агресивно і авторитарно з жертвою, залякуючи її. Для них важливо завжди відчувати свою правоту, бути у виграші.
Як правило, переслідувачами стають ті, хто зазнавав у дитинстві психічного чи/і фізичного насильства. І тепер вони наслідують своїх кривдників з дитинства, прагнучи ідентифікувати себе з тими, хто має владу та силу (а не з слабкими та безсилими жертвами).
І так як рятувальники заперечують свої потреби, переслідувачі заперечують свою вразливість. Відчуваючи всередині власну нікчемність і сором, вони ховають свій біль за фасадом обурення та байдужої відстороненості. І тому їм потрібний поруч хтось, кого би вони могли звинуватити, домінувати над ним, щоб відчути власну силу.
Всю взаємодію переслідувачі сприймають з позиції домінування-підкорення. Світ у їхніх очах ворожий, і вони відчувають, що мусять захищатися, оправдовуючи тим свою поведінку. В їхніх очах, вони звершують справедливість, а жертва заслуговує на таке ставлення. Вони сповнені гніву, і це, можливо, єдине, що допомагає їм не скотитися в депресію.
Жертва («бідний(-а) маленький(-а) я»).
Це тіньовий аспект зраненої дитини в середині нас. Жертви відчувають себе безсилими, не здатними нічого змінити, присоромленими. Жертви страждають, але не роблять нічого, щоб змінити своє життя, натомість очікуючи порятунку від «рятівника». Жертви не відчувають себе здатними справитися з викликами життя, тому постійно шукають підтримки когось сильнішого і здатного подбати про них. Вони відчувають себе дефектними, «неправильними», і разом з тим наполягають, щоб про них піклувалися, щоб їх рятували.
Щоб відчути себе не в позиції знизу, а рівними, вони часто вдаються до пасивної агресії. Це може проявлятися у формі гри «Так, але…»: на кожну пропозицію розв`язки їхньої ситуації, вони знаходять причини, чому це не спрацює, доводячи, що їхня проблема нерозв`язна. Таким чином вони ставлять рятівника у тупик, залишаючи йому відчуття безсилля.
Переконані у власній некомпетентності, вони схильні до самосаботажу, що може проявлятися в різного роду залежностях (від алкоголю, наркотиків тощо). Жертвами, як правило, стають діти рятівників (яким вигідно мати залежну від них особу).
Психотерапевтка Лін Форест (Lynne Forrest) називає драматичний трикутник Карпмана трикутником жертви. Вона пише, що хоч одна з ролей є найбільш притаманною людині, і стає частиною її ідентичності, кожен, зрештою, опиняється в ролі жертви. Ось що вона пише про це: «Коли ми відмовляємося брати на себе відповідальність, ми несвідомо вирішуємо реагувати як жертви. Це неминуче породжує почуття гніву, страху, провини чи неадекватності, і змушує нас відчувати себе зрадженими або використаними іншими».
Тому для виходу з трикутника Карпмана слід взяти на себе відповідальність. Рятівник повинен взяти на себе відповідальність за задоволення власних потреб (і віддати жертві її відповідальність за її потреби). Переслідувач повинен взяти на себе відповідальність за свій гнів (не «вона (він) мене спровокувала(-в)», а «я розізлилася (-вся) на неї (нього)»). А жертва повинна взяти на себе відповідальність за своє життя (а не перекладати на рятівника).
Іронічно, але вихід з трикутника можливий лише з позиції «переслідувача», але не в тому сенсі, що ви справді ним станете, а втому, що вас так будуть сприймати інші. Наприклад, якщо ви звикли до ролі рятівника, жертва вважатиме, що ви поводитеся жорстоко, відмовляючись в черговий раз її рятувати. Якщо ви звикли до ролі жертви, рятівник буде злитися, що ви відмовляєтеся приймати його допомогу. Так чи інакше, вас зарахують до «невдячних» чи до «егоїстів». Стосовно переслідувача, то він рідко самовільно виходить з трикутника, хіба що в його житті стається значна криза.
Тож в які би Ви позиції не були, вихід один – взяти на себе відповідальність. А після цього послідує ще одне непросте завдання – вчитися взаємодіяти по-новому. Без маніпуляцій, без ігор, відкрито проговорюючи свої бажання та очікування.
Авторка: психологиня Анастасія Ковальчук.
Джерело: “Психологічна підтримка дорослих дітей токсичних батьків”.
